Їх дуже бояться в Росії, ними лякають людей на сході та півдні України. А в центрі та на заході нашої держави – вважають за героїв. Хто вони, бандерівці, – борці за незалежність чи головорізи?
Урятована бандерівцями 85-річна сумчанка, вчителька російської мови Алла Криганова розповіла, за яких умов їй довелося стикатися з бандерівцями.
У березні 1945 року вона, разом із братами та мамою, повернулася з евакуації у місто Борщів Тернопільської області. Їхній сім’ї дали квартиру у центрі міста.
Аллі Степанівні на той час було 16 років, вона навчалася у середній школі з дітьми бандерівців і комуністів. У школі всі діти були дружні, та й батьки їхні не ворогували. Постійно проводилася політінформація з метою знищення «бандерівського елементу». До класу приходили співробітники НКВС і розповідали, що бандерівці – це фашисти, у випадку зустрічі з ними варто сповістити про це. Діти мовчки слухали. В той час намагалися виховувати так званих «павликів морозових».
Мати Алли Криганової, яка безпосередньо спілкувалася з бандерівцями та знала хто вони насправді, розповідала, що бандерівці до фашизму не мають відношення.
«Моя мати Євгенія Осадченко-Семашко була завідуючою районним відділом освіти, член ВКП(б), – розповідає Алла Степанівна. – Вона їздила по селах із ревізією шкіл. У перші місяці, а саме квітень-травень, її супроводжувала озброєна охорона НКВС. Але не було жодного нападу, тому згодом вона відмовилася від охорони».
«Нас часто запрошували на свята у сусідні села, – розповідає Алла Криганова. – Бувало: сядемо за стіл, а чийсь батько-бандерівець міцним слівцем нападав на комуністів. Взагалі, бандерівці казали, що комуністи непорядні люди».
А потім почалося – то у якомусь селі заріжуть вчительку, то знищать польську родину. НКВС розповсюджувало чутки, що це все роблять бандерівці. Але УПА розкидали по місту листівки: «Ми нікого не вбиваємо, це справа рук НКВС».
«Я довго зберігала бандерівську листівку, надруковану на друкарській машині, – наголошує Алла Степанівна. – Але мати знайшла і знищила її».
У Борщові був начальник гарнізону старший лейтенант Разумов. «Я в нього запитувала: «А часто на вас нападають бандерівці?» – згадує Алла Криганова. – Він відповідав: «Вони нас не чіпають – ми на них нападаємо і знищуємо».
У квітні 1946 року НКВС змушувало УПА здати зброю і повертатися до своїх сімей. Учні Борщівської школи тікали з уроків дивитися, як несли кулемети, гранати, гвинтівки… Спочатку людей відпустили по домівках, а потім почали заарештовувати. Кого розстріляли, кого відправили на Колиму. Але ж не всі українці повірили НКВС. Багато ще залишалося в лісах.
У жовтні 1946 року до квартири сім’ї Алли Степанівни прийшли бандерівці. Їх привів сусід.
«Я добре запам’ятала цих людей, – каже Алла Криганова, – вони моїй матері навіть показали свої документи. Один із них сказав мамі: «Хоч ми і ненавидимо комуністів, але вас ми не чіпатимемо, тому що ви вчите наших дітей. Тільки врахуйте, ви у НКВС на черзі на знищення. Якщо хочете зберегти сім’ю, негайно їдьте. Глядіть, ніколи нікому не розказуйте, що ми у вас були». Наступного дня мати пішла, купила квитки, ми зібралися і виїхали до родичів у Сумську область, в місто Ромни».
У Ромнах Євгенію Осадченко-Семашко викликали у міськком партії та вимагали пояснення: на якій підставі вона покинула свою посаду без зняття з партійного обліку. Євгенія Михайлівна написала пояснення, що отримала лист від батьків, які погано почуваються та потребують догляду. Їй винесли сувору догану-попередження із занесенням до облікової картки. Але згодом у Ромнах вона працювала директором школи.
Старший брат Алли Степанівни одружився на доньці бандерівця, мати була проти, тому відмовилася їхати на весілля.
«Я не вважаю їх злочинцями. Це порядні люди, патріоти України і борці за незалежність держави», – говорить Алла Степанівна.
Оксана РОМАНЕНКО
